16 липня Верховною Радою України було прийнято в першому читанні проект Закону “Про основні засади житлової політики”. І це спонукало мене пригадати й осмислити попередні обговорення та поділитися своєю думкою.

19–20 червня відбулося виїзне експертне обговорення «Ефективна житлова політика та захист постраждалого від війни населення». Дякую Мінрозвитку та Раді Європи за можливість долучитися до такого важливого й необхідного заходу, який відбувається вже вдруге.

У своїй спільноті ми завжди кажемо: «не треба для нас без нас», і я дякую всім причетним, що цей принцип не було порушено й ми не просто були присутніми, а стали учасниками обговорення таких важливих законодавчих змін, мали змогу висловити свої думки та надати пропозиції. Хочу зазначити, що результати попередньої зустрічі ми побачили у змінах, які вже внесено до законопроєктів, що обговорювалися раніше.

Далі йтиметься про важливі аспекти та принципи, на яких хочу наголосити після обговорення проєкту закону про житлову політику. На них потрібно звернути особливу увагу.

Ми маємо чітко розрізняти два поняття: самозабезпечення та надання послуг з управління. Це дуже різні речі. На сьогодні співвласники вже за законом несуть відповідальність. Саме тому держава регулює послугу з управління, адже відповідальність за дії управителів несуть ті, хто ці послуги отримує, — тобто співвласники.

Вибір форми управління має залишатися за співвласниками — постійно, незалежно від будь-яких змін. Ми як спільнота підтримуємо інститут приватної власності та відповідальність саме співвласників, а не обмеження їхніх прав чи зменшення можливостей.

Тим, хто здатний до самоорганізації та самозабезпечення, потрібно дати спокій. Якщо співвласники створили ОСББ або використовують іншу форму самозабезпечення, їх не потрібно чіпати, не треба вносити жодних змін. Закон працює — і тим паче під час війни.

Якщо йдеться про знання чи сертифікацію, то ця вимога має бути для всіх. Якщо ми говоримо про базові знання, тоді кожен співвласник із моменту набуття права власності має проходити відповідне навчання чи складати тест. Але це має стосуватися всіх.

Інша справа — ті власники, які не хочуть, не можуть або ніколи не організуются. У такому разі їм надається платна послуга з управління. І от тоді виникають вимоги — але до тих, хто надає цю послугу. І ці вимоги мають напрацьовувати професійні спільноти управителів.

Маємо розрізняти об’єкт права власності та суб’єкта права власності. І розуміти, що вони завжди є, вже зараз є. Об’єкт - будинок, суб’єкт - його співвласники.

Будівля — це об’єкт, і вона має утримуватися в належному стані. До будівлі можуть бути вимоги щодо технічного стану протягом її життєвого циклу. Але відповідальність за їх виконання — на власниках.

У співвласників завжди має залишатися право вибору: яку форму управління обрати та як управляти своєю власністю. Це — першочергове право співвласників, і воно важливіше за зовнішній контроль.

Я особисто маю сертифікат управителя (менеджера) багатоквартирного будинку, але це було моє бажання. Це не вимога закону, а крок до особистого розвитку. І я можу собі це дозволити фінансово. Але важливо чітко розрізняти споживача та власника.

Приклад — борщ. Якщо я варю борщ для родини — жодних дозволів не потрібно. Але якщо я варю борщ на продаж — тоді потрібні дозволи, ліцензії, дотримання санітарних умов.

Співвласники несуть відповідальність лише тоді, коли їх запитали й вони ухвалили рішення. Саме власники мають право ухвалювати рішення: який рівень робіт з утримання і ремонту будинку вони можуть собі дозволити й скільки за це платити. А задача держави - встановити мінімальні вимоги до утримання об’єкта, незалежно від того, хто його утримує - співвласники самостійно, через ОСББ, чи управитель. Якщо контролювати - то результат, а не процес. Якщо держава з цим не може впоратися - хай не втручається, співвласники впораються краще без неї.

Ми не маємо ділити співвласників за формою управління. Усі форми — ОСББ / самозабезпечення, управління через управителя — рівноправні.

Але щоб це працювало, потрібен реєстр співвласників.

На кожен будинок має бути чіткий і відкритий перелік співвласників. Має бути видно, хто володіє якою квартирою чи нежитловим приміщенням. Повноцінний реєстр розв’язав би безліч питань.

Також існує думка, що співвласники дуже важко ухвалюють рішення щодо підвищення внесків на утримання та управління будинком. Для розв’язання цього питання держава могла б установити мінімальний обов’язковий внесок, а все, що вище, — це вже індивідуальна відповідальність.

Але головне — порядок у реєстрі співвласників.